Калюжниця

 Калюжниця

Війна нас розділила на двоє, і чому саме тепер – на двоє? Не знає ніхто. Не піддається розумінню чужа хворобливість, чужа жорстокість, чужа ординська ненажерлива хіть, чужа властивість самостверджуватись поневоленням нашого Козацького Роду.

І яку ж це «братську дружбу» необхідно скріплювати крилатими ракетами по мирних будівлях рідної України?!

Сімдесят п’ятий день за війною, сімдесят п’ятий день мужності наших захисників, сліз матерів. Крає серце на двоє у двох війна.

Повір! Не знають наші квіти, посаджені тобою, пори єднання за нас. І серед виття сирен повертають хутчіш мене до тебе своїми квітучими очима.

Цвітом квітів до тебе лину я, хоч на хвилиночку зболене серце віднайде квітучу надію мою. В якій побачу очі твої, моя Весно, моя мила.

– Скажи мені Весно мила, чому нас на двоє саме тепер? Знаєш, моя мила варта того, і скажу відверто – яке її п’янке було її зізнання. Вірю, воно допоможе нам зберегти кохання.

 – Повір, я ще не забув, що тепер є. Але весь видається мені, що все я роблю в останнє.

Все минає часом і роками.

Лишень тепер збагнув, слова моєї бабусі, яка мовила, дивлячись на букетик сонячних квітів у моїх протягнутих руках.

– Онуче, який же ти милий мій соколе, це мені?

Бабуся прихили мою голівку, поцілувала мене в останнє.

– Петрику, знаєш у нашому селі сонечко семикрапкове називають також Петриком? А подаровані тобою квіти, то є калюжниця, на яку люблять сідати сонечка. Проте, я не погоджуюсь з такою назвою цієї рослини. Які ж ці квіти сонячно-дитинні, як твої оченята Петрику!

Ти є моє продовження, не знаю чи це тепер розумієш, але прийде час, одного разу – ти пригадаєш мої слова. Пригадаєш подаровані тобою мені квіти калюжниці, і відчуєш тепло споминів свого дитинства й мої роздуми про назву – калюжниці.

Онуче, знай і пам’ятай. У нас були роки створеного комуністами голодомору. Людей по селах за «три колоски зерна» відправляли до Сибіру на заслання, морили по тюрмах. А у нас, не дай Боже знову таке лихо пережити, бабуся перехрестилася, люди пухли від голоду. Родини вимирали, ховати не було кому, а кругом вирувала «колективізація», тіла людей лежали по домівках.

І у свої дитячі роки, не міг збагнути? Це як? Пухнути з голоду? Адже у нас тепер пухнуть лише від переїдання і, то називають це ожирінням. А це пухнути з голоду? Ніяк не міг усвідомити. Лише велика повага до бабусі, дозволила її слова сприймати на віру. Бо добрішої, найбільш правдивої людини не зустрічав по життю.

– А мене моя мама навчила використовують калюжницю, – продовжувала бабуся, – бо мало хто в селі знав про властивості цієї рослини. Ми спасалися від голоду, відварюючи в солоній воді пагони цієї весняної рослини, затим варили зелений борщ. Багато люду труїлися, бо не знали, що для використання в їжу пагони і листя слід збирати після початку цвітіння рослини, тоді вона не є токсичною.

Шли роки, бачив калюжницю, але чомусь слова моєї бабусі лише сьогодні пригадалися, коли прошкував берегами ріки. І лише один кущик зустрів біля окрайця берегу ріс і квітував. Серце тьохнуло, присів, відчув медовий запах жовтогарячих квітів.

Пригадалися слова бабусі, подаровані квіти, мила і я розділені на двоє, але тепер я вірю і знаю, що буду бачити ці квіти й дарувати – не в останнє.

Іншої долі мені не треба, поки є спомини в серці моїм.

 

10.05.2022

#калюжниця болотна  

#світлина #©Петро Кухарчук

10.05.2022