Сини України Та не кажіть мені нічого! Не вірите, та й годі, але вони живі! Так, незалежно від нашої волі й прагнення, в уяві проростає надія віри в день прийдешній – мирний, без сирен. Вона питає у справедливості: – Чому? Десь там за обрієм вечора плаче небо, але немає ознаки повені сліз, нема й не буде! Благаємо! Мама своєю тишею виходить щовечора проводжати ключі лелечі. Вірить, чекає. Питає вона у справедливості: – Чому? – Синочки мої, серденьки мої, де ви є тепер?, — пересохлі уста промовляють до неба, і мамині очі в цю мить ловлять політ лелек, які покидають село дитинства її синів. Питає вона у справедливості: – Чому? Протиріччя, яке неможливо усвідомити: лелеки – на захід, сини – на схід. Вона, проводжаючи лелек поглядом, цілувала небо, перехрестивши політ, не плакала, поки могла чути: курли, курли, курли... Вона питає у справедливості: – Чому? Лише, коли вони зникли за обрієм села, непрохано зросилися очі солоною сльозою. А душа, так їй хоч менше болить, шукає прихистку там,