Сини України!

 

Сини України

Та не кажіть мені нічого! Не вірите, та й годі, але вони живі! Так, незалежно від нашої волі й прагнення, в уяві проростає надія віри в день прийдешній – мирний, без сирен.

Вона питає у справедливості:

– Чому?

Десь там за обрієм вечора плаче небо, але немає ознаки повені сліз, нема й не буде! Благаємо! Мама своєю тишею виходить щовечора проводжати ключі лелечі. Вірить, чекає.

Питає вона у справедливості:

– Чому?

– Синочки мої, серденьки мої, де ви є тепер?, — пересохлі уста промовляють до неба, і мамині очі в цю мить ловлять політ лелек, які покидають село дитинства її синів.

Питає вона у справедливості:

– Чому?

Протиріччя, яке неможливо усвідомити: лелеки – на захід, сини – на схід. Вона, проводжаючи лелек поглядом, цілувала небо, перехрестивши політ, не плакала, поки могла чути: курли, курли, курли...

Вона питає у справедливості:

– Чому?

Лише, коли вони зникли за обрієм села, непрохано зросилися очі солоною сльозою. А душа, так їй хоч менше болить, шукає прихистку там, де його не віднайти. Ніч падає на плечі, осінній вітер поріг застеляє ковдрою із листя калини. Ні ступити, ні поворушити. Було літо без літа!

Питає вона у справедливості:

– Чому?

І не кажіть їй нічого. Помовчіть, потерпіть, а вона, вона... Нехай вона розправляє свої крила, нехай вірує, що лелеки її віднесуть на схід до синів.

Питає вона у справедливості:

– Чому?

Не може вона усвідомити, що лелекам — на захід, а їй — на схід. Не може вона збагнути, чому колись град міг побити врожай огірків, помідорів, чи полуниць, а тепер гради вибивають Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Ізюм,

Харків…

Питає вона у справедливості:

– Чому?

Отак і закінчилося літо без літа, і немає значення для наших очей мовчання ночей.

Питає вона у справедливості:

– Чому?

Ось і ніч. Мама уві сні синів стрічає, і як не намагається місяць стримати її, вона всеодно не відпускає сон, благає побути іще хоч трішки. Її очі горіли, неначе вогонь на полонині стежок Всесвіту, проте ніч хизувалася

із неї, як деякі із нас, бо було їм байдуже.

А Мама питає у справедливості:

– Чому?

Та не кажіть мені нічого! Не намагайтеся зберегти мамині квіти, якими вона благословляла синів, передавала частинку свого серця дітям, як оберіг, лелеками й дощами осені без осені.

Питає вона у справедливості:

– Чому?

Мама є із своїми синами! Так вона є – Мама синів України. І не питайте. Вони будуть вічно жити Сини України!

24.09.2022

©Петро КУХАРЧУК